Як добре, що ховатися не вмієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!

У морі квіту, в пшеницях ти зрієш,

Добро не знівечить дитини
маленьке серце в доброті
це не мотор – свята перлина,
яка до Бога ув імлі
веде таку ж страждальну душу
і, хто б мені не говорив
дорослі душі часто – мушлі,
дитячі – до небес порив.

Подолено відстань. Хатина на розтіч
А вітер в гульбі… о господаре
Все промайнуло, зникло бездарно…
Пам’ять в безпам’янстві… хто ж так морочить?..
Ось і безпліддя… Божа покара…

Ой вийди, погляньмо у простір, у вічі
Чому наших доль… де справедливіст

Усе в нас починається з порога
У рідній хаті, де жили й росли.
І перший крик, й остання вже дорога,
Через поріг батьківський перейшли.

Всі болі наші і жалі, й печалі,
Переступали хатню цю межу.
І ми жили із ними вже надалі,

Сміялась хатина, раділа від щастя,
Бо в пісню сплітались її голоси.
І вічним здавалось батьківське причастя
І мамине слово добра і краси.

У шибках завжди відбивалися зорі,
Стікали по стрісі травневі дощі.
Її обнімали світанки прозорі,

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...

https://www.facebook.com/100000221016363/videos/4491409727543017/?notif_id=1615139419883756¬if_t=video_wall_create&ref=notif

Чорний згусток журби у коханих зіницях,
Що сльозою тече з-під натомлених вій.
По стежині стрімкій до своєї криниці
Йде дівчина одна, щоби збутися мрій.

Дум про нього, того, що, ховаючи зраду,
Прикидався таким, хоч до рани клади…
Відсьогодні йому в

Не згодиться ніхто замість тебе дорогу здолати –
Добирайся, як знаєш, в пітьмі, невідомо куди.
Хай тобі виднокрай заступають дерева крислаті
І твої провожаті духовно сліпі й дурнуваті
І тобі не підкажуть, як вірно читати сліди.

Але ти самотуж прой

Я хочу, щоб мої фільтри мені не зрадили,
Вбудовані наміцно, змінювати - не скоро,
І в час, коли тебе я забуватиму,
Навідай ти мене обов'язково!
Можеш прийти пішки чи слово кинути,
Думкою коси гладити, цілувати.
Коли я тебе пізнала, то вже полин

Спочатку вродився я,
А згодом - опукла Єва.
Усілися у каяк,
Чіпляючись за дерева.

На весла сильніш наліг,
І рушив, вперед, на Трою.
А з неба дивився Біг

Небесный Отец нас всех знает
и рад бы начать диалог
с любым, кто Его принимает,
любя, как единственный Бог.
2.
Являясь для нас, не шагает –
за тучкой по небу плывет,
до капли Себя уменьшая,

Все тайны мира прячут за словами…
В золе костра схоронен первый слог,
Но я всего лишь, я - сыночек мамин
От головы седой - до самих ног.
И нам стыдиться незачем, доколе:
Родить - Родимый - Родина, при нас…
И предка зов в литературном поле,
На пас

Опікшись, дую на холодну воду,
пливу, буває, проти течії,
подорожую, маю врожаї...
Життя – це гра за правилами моди,
але, на жаль, і зверху, і зі споду
у кожного ці правила свої.

***

Матуся, бабця, роду оберіг -
усмішка добра, хусточка картата.
І туляться до неї з року в рік -
дорослі діти й милі онучата.

Накриє стіл, чекатиме гостей
на пироги, ватрушки і не тільки.
Глибока мудрість осяйних очей,

Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило