Тихо так, що добре чую
За прочиненим вікном,
Як шурхоче сонно туя
І крадеться вуж повзком.
Чути пурхання комахи
І як вишня сіє цвіт, –
Як вже грядку розпанахав
І під хату риє кріт.

Всіх привели до горя і до згуби,
До материнських сліз і до війни.
Ті, що жили в Донбасі, чужолюби
Рашистської страшної дурини.

Бо це від них усе тут почалося,
Хоч народились і жили в краю,
Де повне зерен хилиться колосся,

Лоскочуть небо золоті Стожари,
Де на землі живе моя рідня,
Де ходить ніч, закутана у хмари,
Де сохне вітер на мотузці дня.

Де хилить жито до землі колосся,
А над рікою райдуги крило,
Пісень віками багатоголосся

Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю гол

За що, Боже, болем караєш?
Чи завше була неслухняна?
Три янголи за небокраєм
Вже кличуть: — "Збирайся, Тетяно!".

А як же збирати валізи,
Коли ще немає білета,
Й давно всі прострочені візи,

Коли півонія пахуча
Повіє ніжністю весни, –
Твій світлий образ неминуче
Промкне, як блиск осяйний, сни.
І радість збільшиться удвоє,
І сум осяде, ніби прах,
Коли стрічатися з тобою
Отак я зможу в пізніх снах.

Ну що тобі далося те шоха,
якщо і мухи посліду боїшся?
Вважай, уже наївся і напився
крові чужої як чужа блоха.

Із прізвищем уже дурної слави
ну, чесне слово, краще помовчи,
та не просись на компліменти зайві

– Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
Чи й досі війною ординець страшить?..
А я вже на небі, воно тут, як море:
і вітер буяє, і сонце пашить.

У висі розлогій, у тихій блакиті,
де хмарок кошлатих тремтять острівці,
я хлюпаюсь, наче дитя у корит

– Никогда не думал, – догнал меня во время вечерней прогулки один из знакомых, – чтобы стихи так быстро становились действительностью во сне... Не прекращая ходьбы, мы начали подниматься по крутой лестнице, преодолев последнюю ступеньку, отдышались немно

Купувати – не вбивати,
та тремтять рашисти,
бо хоробрі маркітанти
теж не ликом шиті.

Платять воїни за щастя
непомірне мито,
їхня дама тої масті,

Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –

Міняю свою трикімнатну труну
У центрі міста –
На три однокімнатні
По спальних районах
З доплатою!

Відтак, у всесвітній потік упірну,
Як Монте-Крісто!

ДуРАШКА ЗамаРАШКА ПаРАШКА ПобиРАШКА ШаРАШКА КондРАШКА МандРАШКА МеблиРАШКА ЧебуРАШКА ВертопРАШКА

Хоча вже іншою побачу
Тебе, чим ту, яку любив, –
Я жду на зустріч нетерпляче,
Як і раніше, щодоби.
Я упізнаю легко й швидко
Тебе по стишеній ході, –
І по очах, що досі, видко,
Такі ж глибокі й молоді.

Іграшки сумують вдома:
«Де ти наше янголятко?
Коли будеш? Невідомо?» –
запитало слоненятко.
Мавпочка прикрила очі
та рахує, аж до втоми.
Вона просто дуже хоче
здріти усмішку знайому.

Хоч ворог смертоньки бажає
Мені — своєму візаві,
Та я люблю його без краю --
Всі будьмо сильні і живі.

Бо нам разом іще стояти
Супроти інтернетозла,
Що нині розпускає вата --