Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...

P.S.
Туга за дітьми й онуками
Усе тугіше в’яже моє серце.

Тому, хто йде – осилити дорогу.
Тому, хто вірить – не хитких думок…
Велике небо кожному в підмогу
упевненості й витримки у крок.

Пекуче сонце в небесах шаріє,
гуляє вольний вітер у степу…
А до мети веде людину – мрія.

(легенда)

Каліпсо, німфа, в гроті цім жила
На Огігії — острові чималім.
Була, по суті, це чаклунка зла,
Що на свиней людей всіх обертала.

На мості Прачок, де і ми були
вподібнювались стрілкам циферблата
щоодванадцятій обіймами прощань
не на добу, а на віки розлуки,
– сьогодні тут, на нашому мосту,
вудляр, як уособлення Нарциса,
утупився, сліпий до поплавця,
на видива мінливих відо

На горі далекій і високій,
де ще є герої із казок,
рискає по лісуодинокий
і забутий сіромаха вовк.

Ау! ау! – лунає вечорами.
Ау! ау! –відлунює луна.
У лісіодинокими вовками –

Тугим вузлом зав’язані вуста,
кінці якого стягнуто жінками.
Остання з них – є справа непроста,
не секс, а штурм відвертими думками.

Сипіння зреченого, кволе й зле,
вже просто навмання свої прокльони шле.

із позолоченої клітки пірнаєш прямо до ліфту,
а між думками блукають хижі бенгальські тигри
це мабуть здійснився сьогодні стонадцятий переліт
отого німого кіно що має чужі субтитри.

та ти рукою махаєш – та хай вже собі та хай!
хтось як і твоя дитин

Громадо! Я тебе вітаю
З Пейсахом! Та беруть жалі...
Христос - семіт, труси - з Китаю,
А мова - суржик москалів.

Скрутив Єгова ґлузд у рульку,
На шиї українцям "Гоп!".
Спасителя, дажбожі внуки,

Віршами повню зошит,
Як у найкращі дні, –
Настрій такий хороший,
Що хоч співай пісні.
Про почуття нестерпні
До вподобань моїх,
Бо вже язик не терпне,
А розливає сміх.

Питання руба ставить нам життя,
Підсовуючи жмут проблем на таці.
Хто ліпший: піп чи юна попадя?
Нога жони, а чи стегенце паці?

На перший погляд у дилемі цій
Немає глузду. Та копніть поглибше!
Жона гавкуча - щастя у руці,

Пам'ять устеляє дим,
скільки всього не збулось –
дитяче стало чужим,
сковує серце мороз…
Дні вигорають до тла,
ночі коротші за мить…
Хочеться трішки тепла
маминого, аж кортить.

В класі нині шум і галас,
Тягне руку Таня:
- Ми по темі сперечались,
В мене є питання.

Що буде, якщо узяти
Курці, що неслася,
І до курячих підкласти

Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
ховають моїх давніх знайомих,
любих моєму серцю довгожителів,
чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
освіти Душам правим, відлетним
шлях до Вічного Світла.

Хто має совість - той іде і платить,
А хто халявщик - гамає за так.
Я сам у цьому, сестри, винуватий,
Роздарував усе. Дурний простак.

Тепер біда. А красти не умію.
Пісні та вірші - ось і весь навар.
Хвороба підла влізла чорним змієм,

наліво - пістолети направо – кулемети…
страшна війна кривавить та спопеляє край !
час струшує з чола колишні еполети,
бо ж кожен день – борня а кожен син – відчай!

це скільки вже століть знов заступа на горло
звіряча тінь орди та глушить мови гро

Ані танка, ні ракети,
Ще і пороху катма, –
Лиш за кількістю поетів
Нині рівних нам нема.
Наших віршів терикони,
Від Луганська до Карпат, –
У незламній обороні
До загибелі стоять.