Чи стане вітер у пригоді
На цій насупленій горі?
Де навіть час волає: «Годі!» –
І не зростають чагарі.
Мабуть, отут відьмацьке кодло
Перекликається вночі
І хмари виставили кудли
Й летять з усіх усюд сичі…

Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,

Кажуть люди, що зараз небо не хоче творити чудеса і я в це завше вірила, аж поки сама не зіткнулася зі справжнім дивом. Вже п'ятий рік Олексій з дружиною і маленьким сином винаймали житло. Переїжджали з місця на місце і ніде не могли себе почувати ко

Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні зна

Поки в тілі не схолола
несподівано душа, -
заховатися від долі
стрімголов не поспішай.
А якщо уже не в змозі
виправлять чуттів лади, -
не спиняйсь на півдорозі
і в провалля не впади.

Ну що, панове, борщику зварити?
Картопелька не муляє в ціні?
Давай, Петро, скорій неси корито…
Бо кажуть на війні, як на війні.

Хохляк за сало зрадить Батьківщину,
За ковбасу він матінку продасть,
Що не доїв ховає у шпарину…

На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

На столику Ніцше, над ліжком Далі та Роден..
Мистецька богема! Піїт за столом голозадий.
Кошлата поезія мороку...псевдомодерн...
А толку - някого. То нащо ж дурниці писати?

Послухай но, друже, сатирика, не каверзуй,
І годі з Пегаса сумного витягува

Випни груди, слов'янине!
Наша слава не загине.
Та лиха тепер година:
Батько відцурався сина.

Батька відцурався син -
Яка хата, такий тин.
Серце мерзне, очі гріють

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись

Їсте немало, часто й залюбки,
а по запасах жиру носа всім утерли?
Пінгвіни, знайте, справді – ластівки,
які постійно і багато жерли!

Пляшка оковитої порожня
Сумно зирить у пустий гаман...
Без дружини жити, звісно, можна,
Як у лобі розуму нема.

Охає від насолоди пташка,
Тішить вуха голосок дзвінкий.
А в печерах моляться монашки

Я не лізу в державні мужі.
Відхворів. Людям правди не треба.
Та, як легко стає на душі,
Коли бачу над озером верби.
Замахали до мене здаля.
Ох, а любо як. Певно впізнали.
Обіймаю зелене гілля
Ці тоненькі, життєві скрижалі.

Рибу цілий день ловив
Кум-рибак убогий,
Шилом патоки вхопив -
Не спіймав нічого!

Позітхає кожну мить,
Не улов - дурниця,
Під тополею стоїть

Іванко взяв лозину замашну
І взявся з бур’янами воювати,
Що густо поросли навколо хати.
Зламав лозину. Взяв іще одну.
Рядком лягали і цупкий осот,
І лобода, й кульбаби, і щириця.
А він собі - неначе справжній лицар
Що ворогів усіх поб’є от-от.

Звеличення особи – це біда
її і за оказії цієї
велику бульку цю несе вода
за течією.
Лопає ідея,
якщо вона надута і пуста.

***