Сьогодні, в православному храмі, лякали карами божими і схиляли покаятися перед Спасителем за те, що я у нього, начебто, не вірую. Учора, в синагозі, раввин тягав мене за пейса і товк лобом у Тору, силкуючись прищепити мені любов до Єгови. А позавчора ім

Прокиньтесь, Змієві вали,
пора спинити московитів,
які нічого крім імли
не спромоглися дати світу.
Пора двоглавому орлу
дурні довбешки геть відтяти!
Покласти край насильству й злу.
Хай на планеті буде свято.

Відімкнула ключем журавлиним
Осінь швидко ворота дощам, –
І не видно вже обріїв синіх,
Шумом крапель, засмученим нам.
Порятунку нема від вологи
І настійливості темноти, –
Іще й вітру протяжливий стогін
Поривається в мокрі хати.

«Патріотів», що пускать густо люблять сопель
Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
«Херсонес – ето же что? Ето Сєвастополь».
От цікаво – саме що на увазі мав?
Думаю, що не секрет – Херсонес той поряд.
Можна вийти та пройтись там серед руїн.
Гл

Ми – полігон для їхніх технологій,
Ми алілуємо чужинським зайдам,
Наш компас збився десь на півдорозі,
Своїх Богів могил тепер не знайдем.

У наших мізках медіа – клоака,
Приборкать грантом модно наше Слово,
З книгарень Гаррі Поттер - вурдалака

«Запорожець за Дунаєм» «Щастя народу мого…» Вільям Шекспір став великим попри те, що сюжети своїх п’єс запозичував у інших авторів як відомих, так і невідомих. Поет втілював у свою творчість усе, що торкнулось його серця. Оперу «Запорожець за Дунаєм»

сестро-музико моя,
я ходу пружиню…
наша мова – нічия –
ми – сніги вершинні…
Ваш хлопчачий говірок
за межею слова –
ідемо ми крок у крок –
моря післямова…

Приречений на муки жити вічно
він і донині гріх тяжкий несе
хоч бганками пронизане лице,
хіба важливо в травні чи у січні,
чи сніг, чи дощ стікає, як сльоза
гуляє вітер, чи гримить гроза…
у цьому, певно, наша вся трагічність
нести свою біду за крає

Якщо буду гратись з тобою в мовчанку,
Ти перший порушиш мовчання.
І поміж розлук, від зорі до світанку,
Розквітне взаємне кохання.

А раптом, байдуже я в очі погляну,
Тебе перестану жаліти.
Гречаного меду наллєш в порцеляну,

Повно шереху та свисту
За причиненим вікном, –
Обриває вітер листя
Й підмітає заразом.
Тільки вихриться шершаве
Й так яскраво мерехтить
Перед зором зліва й справа,
Мов спалахує щомить.

Ой, не чіпайте кам’яних бабів!
Не знає скіфський меч врагу пощади.
Ти чуєш ніч, а в ночі вітру спів,
який зове у степ мокшу вмирати…
Заради чого лиш скажи мені
ви пробудили духів наших предків?
Згорить Москва в пекельному вогні,
в оселі ж наші прил

Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
Уміємо на долю нарікати,
неначе є ще інші варіанти,

За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме

Біля віконця, що дихало миртою
з дня, світло-білого дня.
Ваше чоло під священною митрою
тільки й угледіла я.

Ви пропливли упродовж, коридорами,
крила й хоруґви несли.
І понад слід Ваш молитвами скорими

Швидкоплинні, безупинні
Дні біжать, минають, йдуть, –
Залишається незмінно
Проминання віку суть.
Вчора посмішка дитинна,
Нині – смуток на лиці, –
Затихає шумовиння
Дивовижних бубонців.

Зима все вибілить. А душі?
Зчорнілі душі, мабуть, ні.
Вони і досі на війні.
Тому, напевно, небайдужі
до лихоліть і до страждань
єдине маючи з бажань –
напитися земної стужі
й летіти десь за небокрай.