Дитинства запахи і звуки
Живуть у пам’яті моїй, –
Росою й сонцем пахли луки,
Дзижчав мошки над ними рій.
Хмаринки плавились від спеки
Тоді у мене на очах,
І видавався недалеким
Мені до щастя світлий шлях.

легкої арфи струни як вогонь
горять на пальцях весело і синьо…
мої шляхи прокладені курсивом
на лініях натруджених долонь…
легкої арфи струни як вода
течуть між пальців холодно і чисто…
в нічному небі зір ясне намисто
і моря повечірнього слюда

Наснилось ніжне море, щастя бриз п’янкий.
Ідуть, немов сонети, щирі хвиль рядки.
І рими – чайки гонять серця ритм швидкий,
Думки тікають вглиб, мов риб косяк в’юнкий.

Як море це, кипучий вир життя стрімкий.
Воно мені, мов космос, хижий і близький.

По смерті батька, всівшись у Москві,
Крутив постійно Юрій в голові,
Якби йому Великим князем стати.
А тут якраз Андрій тверський помер.
Хто ж буде в Володимирі тепер?
Таке питання ханові рішати.
Найбільше прав тверський Михайло мав,
Він у Орду за я

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усередині кожного,
кожен ти всередині наступного.
Я пішла від скупого й заможного,

У дерева всередині ріка.
Ріка часу', а може поза часом.
Крізь нього вже просвічують віка,
а дерево росте з рікою разом.
Його гілки – рибалки на зорі,
А хвилі – застигають на корі.

Але його душа на самоті.

Россия охренела от величия,
Россия наблевала на приличия,
Представ перед Европою пригожей
Похабной азиатской подлой рожей.

Россия не приемлет справедливости,
С россией невозможно без брезгливости.
Да лучше в эту скверну не заглядывать, –

То не людина, то істота,
скажений виродок Неви…
А скільки болю і скорботи
ще принесе народам він?!.

Кипить, вирує параноя,
недопалок волосся рве:
учора бачили ковбоя,

Гуде, здригаєтся, палає
Свинцем обпечена земля, –
Не передати злість безкраю
Мою ніяк на москаля.
Я злоби стримати не можу
В душі на вбивцю малюків
І сили помсти нині множу
То на печаль важку, то гнів.

Любовь, как чай – от ожиданья стынет,
Горчит на вкус и портится на цвет.
Немало было жаждущих в пустыне.
Желающих на чай холодный – нет.

У тихих гамах сонця «до» - «мі» - «соль»
Знайшовся хитрий дощик між тополь.
Танцюють жваві квіти парасоль
Танок веселий : твіст чи пасадобль.

Біжить між нас легкий серпневий дощ,
Мов кіт – приблуда, сонний, сам не свій.
Спішить між кленів, лип, да

Ряхтять епізодів розчулені миті,
Вислизує день із долонь інстинктивно,
Небесна палітра в космічну графіті
Шугає пораненим птахом нестримно.
І що ж нам робити, коханий, з тобою?
За радістю — горе, біда за бідою.

Повітря шматує швидка допомога,

Страшний Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –

А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних найбідніший той,
в чиєму серці вона не звучить,
аби розрадить в мить найгіршу.

О, як смакували гнилушки,
що впали поміж бур’яни,
жовтіючі місяцем груші
спадають ще й досі у сни
чи будять мене серед ночі,
коли я високу траву
серпом вирізаю охоче
так, ніби усе наяву,

Сіється дощик дрібненький,
Впоєна вдячна трава, –
Ніби у кошик опеньки,
В строфи складаю слова.
Сріблом виблискує туя,
Низько снують ластівки, –
Легко і швидко римую,
Вбрані у форму, рядки.