…А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
На все життя – до праці й до меча?!
Чи Мельпомена, дівка прехороша,
Зронила шалю з білого плеча?..
Чи Ангел-херувим на полі бою
Прослав до ніг кирею золоту:
Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
Посіяв в чолах пресв

Іду на дебати, оскільки
поезія все-таки є...
її «не приперли до стінки»
у кузні мадаме-месьє.

І слави не знищили клони,
і музу не б’ють наповал
за те, що веде перегони

Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні,
оривок фрази, мовленої в сні,
буцім крапками нівечили, й очі
утіхи не приносили мені.

Ти снилась при надії, після літ
і літ потал тривалої розлуки,

Ми – нація. Нам слід добре пам’ятати все минуле. Нам слід читати себе без помилок. Людина, будь-яка, повинна жити з собою в майбутньому прогресі цілої нації і зараз з усієї глибини свого невеличкого людського серця – я повертаю до Вас усіх, мої лю

В Господа незвідані путі...
Що, не віриш, трясця його мамі?
Я - Верховний суперкамандір!
А не просто камандір! Утямив?

Бо Верховний - це вже майже Бог!
Деміург! Творитель мудрочолий!
Повторю стократно: янелох!

На час дощів та холодів
Покину хатні стіни
І в край оливкових гаїв
Пташиною полину.
Там повно цвіту і тепла,
І завжди шурхіт моря, –
Там фіолетова імла,
Немов кришталь, прозора.

– Така сумненька пані.
Налляти Вам вина?
Ну й що, що ми незнані
ото вже дивина!
Повідайте печалі,
розказуйте жалі…
Чи ми не зустрічались
раніше на землі?

Було це в недільну днину,
ще й празник – хоч в клуб рядись…
Взяв батько свою торбину
і мовчки зібравсь кудись.
Здригнулись похилі плечі:
«Вернуся – мов – пообід…»
Ми нишком ізлізли з печі,
і сумно дивились вслід.

Наче біла пухова перина,
Рано-вранці лягла на поля…
Ну, тепер у теплі відпочине
Годувальниця наша – земля!

Запорошені сосни, ялинки –
То зима вистеляє постіль.
Божевільно кружляють сніжинки –

О, цей сірий, заплаканий січень!
Лиш дощами січе у вікно…
Спить за хмарами радість давно.
Щоб душа не впадала у відчай,
Ми святкові запалимо свічі –
В кришталеві бокали вино
Наливаємо. Ні, не багато,
Щоб відчути букет аромату.

Вона свічу тримала у руках
та сили не було уже у плоті
і душу краяв непомірний страх,
і пам'ять тихо билась у цейтноті…

А вітер дув сильніше, сатанів,
ятрив невиліковні серця рани…
Пливли обличчя в спогаді катів

Тіні зводяться навколо
Спалахнулої свічі,
Щоб родини збільшить коло
Біля вогника вночі.
І відразу не злічити
Всіх отих, що в хаті є, –
Рід мій, голодом убитий,
Нині тінями встає.

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,

Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,

Браття та сестри! Змилуйтеся наді мною! Не душіть душу та серце в лещатах нашої дружби!- крикнув кум у літературному відеочаті і навіть пустив гірку сльозу, яка скрапнула на клавіатуру комп’ютера. А я, лісоруб Іван, сидів за його спиною та дивився як т

Кажуть, я не такий як треба.
Може й правда, а може й ні...
Бо у серці шматочок неба,
Водограї казкових снів.

Є і крила з вогню, сяйнисті
(заздрять ангели та орли).
Зір намистини-аметисти